...
PPPP
Pier Paolo Pasolini Pages
in the World
Ukraine

Pier Paolo Pasolini

П'єр Паоло Пазоліні

If you will write in your language about this Italian writer you can send it to "Pagine corsare": it will immediately be published in this page. You can meanwhile read news on Pasolini and his biography in English language.
Thanks from Angela


Пазоліні та його фільм
«Сало: 120 днів Содому»
Роман Піщалов
«Аутсайдер», Київ. №1, 2003

Фільм П’єра Паоло Пазоліні — це інтерпретація однойменного роману маркіза де Сада, яку той, за легендою, написав під час свого тривалого ув’язнення у Бастилії. Роман розповідає про витончену розпусту чотирьох французьких аристократів у замку Сіллінґ у Шварцвальді.

«Сало: 120 днів Содому» (Salò: le 120 giornate di Sodoma, 1975) — не єдине звернення Пазоліні до світової мітолоґії. Першим таким досвідом став фільм «Євангеліє від Матвія» (Il vangelo secondo Matteo, 1964) — нетрадиційне прочитання життєпису Христа принесло автору спеціальний приз журі Венеціанського кінофестивалю. Потім були перекази леґенд дохристиянської культури Стародавньої Ґреції — «Цар Едип» (Edipo re, 1967) і «Медея» (Medea, 1969). Що відрізняє Пазоліні від інших інтерпретаторів мітів? Одержимістю коханням. Це, у всякому разі, головна тема його «Квітки тисячі й однієї ночі» (Il fiore della mille e una notte, 1974) — «фільму дороги» на матеріалі середньовічного магометанського Сходу: на усе готов герой заради повернення своєї улюбленої рабині. У «Декамероні» (Il Decameron, 1971) об'єктом дослідження є романтичні стосунки статей і народження Бога. Гімн спасінню за допомогою любові між чоловіком і жінкою, виконаний акторами-аматорами з натуралістичним подробицями. Цікаво в цьому зв'язку відзначити, що сам автор «Декамерону» Боккаччо наприкінці життя зрікся своїх ранніх творів і написав «Корбаччо», анафему жінці, у якій оголосив світу про її диявольську сутність.

Крім «120 днів Содому» маркіз де Сад написав силу силенну романів, оповідань та п’єс. Його книги — це приклади справжньої літератури, якщо розуміти під літературою не звіт про зовнішні події, але дослідження підвалин світу. Такою завжди і була краща література, предметом якої є справжні відчуття у несправжніх обставинах. Події «120 днів Содому» ніколи не мали місце, але ми відчуваємо їх як цілком реальні.

Маркіз досліджував можливості людської уяви, і саме правильність результатів його сміливого дослідження стала причиною скандалу, вигнання і майже столітнього забуття його робіт. Людям нагадали про їхнє каліцтво. Зняли покривало, під яким причаївся справжній жах світу: мораль умовна, закон не існує, і розгнузданість наша стримується тільки страхом покарання, при цьому, не Божого, віднесеного в невизначене майбутнє, а земного. І чим більше земна реальна влада, тим більше можливостей для зловживання і менша вірогідність покарання. Це ми, а не лібертени, вдосконалюємо навички задоволення своєї похоті за рахунок ближнього свого. Наш ближній, насправді, зовсім не близький нам. Це кінець?

Злочин у де Сада пов'язано з ритуалом. Він втрачає свою принадність без розкриття змісту того, що відбувається, роз'яснення вироблених операцій. Без пояснень він не має сенсу. Кожний вечір під замком починається з розповіді про невідомі області кохання, після чого почуте має своє негайне втілення в реальній оргії. Чи збуджує вас сцена трапези екскрементами? Або відбір піддослідних дівиць? Француз Жан Жене писав, що при читанні справжньої талановитої книги сексуальне збудження неможливо. Якщо таке трапилося, тоді або письменник поганий, або читач занадто поверхневий.

Найцікавішим у «Сало» є перенесення дії з Німеччини XVIII сторіччя до Італії часів Другої світової війни. Така подорож у часі дозволяє Пазоліні підкреслити позачасову важливість книги. Це могло б трапитися вчора, це може трапитися завтра. Разом з тим це є алюзією на Соціальну республіку Сало, засновану Муссоліні на півночі Італії після капітуляції Італії у 1943 році. Чотири розпорядники у замку (Герцог, Суддя, Банкір та Єпископ) символізують сили, що сприяли установленню фашизму та підтримували його (деспотична монархія, несправедлива законодавча влада, дикий капіталізм та продажна церква).

Певною мірою фільм Пазоліні можна розглядати як протест проти кривди невідворотного року або як співчуття людині, закинутій в цей світ поза своєї волі та приреченій на безмежну самотність. Або як знущання над людиною? Після виходу фільму багато хто звинувачував режисера в створенні порноґрафічної роботи сумнівної художньої цінності. Але Пазоліні (як і Сад) — не порноґраф, а порнолоґ. «120 днів Содому» — це не послідовність стимулюючих вашу сексуальну активність сцен. Це антолоґія злочинів проти людини. Звіт про убивство Бога. Власне, і книжка, і фільм мають вигляд звіту, де перелік сексуальних перверсій не обтяжено описовими прикрасами. Фільм і закінчується вбивством. У саду катувань лібертени в останнє насилують та вбивають свої жертви у жорсткий спосіб. Іншого й бути не могло. Один з чотирьох діючих у фільмі лібертенів — Суддя — споглядає за катуванням через дозорну трубу з вікна, а потім танцює з охоронцем у кімнаті, прикрашеній жахами розірваного світу з картин художників-модерністів.

Навіщо заключні сцени в саду катувань супроводжуються віршами Езри Паунда? Що означає посилання на цього зрадника (під час другої світової війни американський поет Езра Паунд працював на державному італійському радіо і виступав із радіопрограмами антиамериканського змісту)? Або на епічний маніфест «Кантос» («Пісні»), які — за задумом автора — вбирають в себе всю історію людства?

Езра Паунд був одержимий ідеєю досконалої поезії доступної читачу через сторіччя. Пазоліні, схоже, захоплений пошуком довершеного стилю, результатом якого є простота і навіть примітивність його фільмів — за акторами-аматорами підглядає нерухома камера. Потяг до ідеального стилю призводить, зрештою, до відсутності стилю, як у романах Альбера Камю — безпристрасна розповідь, лаконічна і точна, без надмірностей, без екзальтації, без естетизму. Автор невидимий. У «Сало» взагалі важко знайти щось естетичне у декораціях, костюмах чи репліках.

Захоплений поезією провансальських трубадурів, Паунд вважав, що ХХ ст. стане часом нового відкриття середньовіччя. Всі роботи Пазоліні так чи інакше звернені до пам'ятників минулого, часто — середньовіччя. Тому що минуле містить універсальні ідеї, що не втратили своєї актуальності й сьогодні. Насильство не померло після Великої Французької революції, коли писав свою книжку де Сад. Убивство символу божественної влади на землі — короля — призвела тільки до ескалації бойні. Справедливість, що підтверджується через убивство, призводить до нових убивств. Кровопускання і приниження досягли нечуваних розмірів і стали високотехнолоґічним дозвіллям мас. А в XX ст. публічну страту на ешафоті змінила ціла промисловість смерті.

2 листопада 1975 року покалічене тіло Пазоліні знайшли на пустельному пляжі Остії, південного передмістя Риму. Він був по-звірячому вбитий сімнадцятирічним парубком — чи то його коханцем, чи то повією. В цьому вбивстві й сьогодні багато загадкового. Попри висновки слідства та рішення суду, багато хто бачить в ньому вбивство політичне. Проте є й інша версія — Пазоліні зрежисерував власну смерть, продумав самогубство, довівши до крайнощі свій міт. Фільм «Сало» вийшов на екрани після смерті режисера, і його смерть додала фільму закінченого символічного змісту.

* * *

"Pagine corsare" links in English:

.















 


PPPP Pier Paolo Pasolini Pages in the World - Ukraine

Home